Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Сучасна Фрунзівка об’єднує колишнє містечко Захар’ївку та невеличкі села Басрове, Єкатеринівку, Адамівку. Латівку. Розташована на річці Кучургані. Відстань до Одеси — 140 км. до найближчої залізничної станції Затишшя – 12 км. Через селище проходить шосейний шлях Одеса-Балта. Населення — 6,3 тис. чоловік.
На території Фрунзівки і поблизу неї виявлено рештки поселення епохи мезоліту (13 тис. років тому) та великий могильник черняхівської культури (III —VI століття н. е.).
До кінця XVIII століття про цей край, захоплений турками і татарами, в Росії знали дуже мало. Вважали, що він «пустинний, безводний і безлісний, непридатний для заселення». Однак у 1791 році, коли землі між Бугом і Дністром були приєднані до Російської держави, виявилося, що тут е чимало поселень. Захар’ївка була одним з них. Її заснували в другій половині XVIII століття російські і українські кріпаки- втікачі, а також молдавани, що прийшли сюди з-за Дністра.
Царський уряд інтенсивно колонізував цей край. Він щедро роздавав землі поміщикам з умовою обов'язкового їх заселення кріпаками а внутрішніх губерній. Не одну тисячу десятин одержав князь Аргутинський-Долгоруков. До його володінь входила і Захар’ївка, яка мала 78 дворів і 249 жителів.
Заселення цих земель йшло дуже повільно. Робочих рук не вистачало. Аргутинський-Долгоруков, як і інші землевласники, знайшов вихід в тому, що став закріплювати в селянство поселенців, що жили тут раніше. Їх почали називати зобов’язаними поселянами. Вони не були кріпаками, але вже не мали права переселятися з тих земель, де їх застав перепис 1798 року. Крім того, їх примушували виплачувати поміщикові десяту частину свого врожаю, віддавати кожну десяту вівцю (звідси пішла назва «десятинники») і 12 днів на рік безплатно відробляти на землевласника, а 7 днів – з платою по 25 коп. на день.
На примусове «закріплення в селянство» і встановлення повинностей поселенці Побужжя відповідали боротьбою проти поміщиків. У заворушеннях 1803-1804 рр. активну участь брали і селяни Захар’ївки. Разом з жителями сіл Вовчого та Кошарки вони не тільки відмовились відбувати повинності, але й вчинили активний опір представникам влади, «насмілившись кинутися на них із запалом і наміром відчайдушним». У Захар’ївку було послано роту солдатів Нежигородського полку. «Бунтівників» висікли батогами, а ватажків кинули до тираспольського острогу.
Незважаючи на жорстокі розправи, селяни цього краю продовжували боротьбу проти посиленого наступу землевласників. Вона набула такого розмаху, що царський уряд у 1829 році змушений був дозволити зобов’язаним поселянам залишати своїх поміщиків і навіть купувати землю. Однак скористатися цими «пільгами» селяни практично не могли, бо були в боргах у навів, а на купівлю землі не мали грошей. Лишилась на становищі десятннників і більшість захар'ївських жителів. Меншу частину селян становили кріпаки, переселені з внутрішніх губерній.
У першій половині XIX століття населення Захар’ївки досить швидко зростало. Число її мешканців з кінця XVIII і до середини наступного століття збільшилось вдвоє. Це відбувалось значною мірою за рахунок «нових осіб різного стану», що приходили сюди з інших місцевостей і одержували землю на правах десятинників. Їх приваблювало те, що десятина виплачувалася частиною врожаю, а не грішми, і в неврожайні роки їм було легше розрахуватися з поміщиком. Особливо зросла ця категорія селян в Захар'ївці після реформи 1861 року. Не маючи змоги сплатити великий викуп за надільну землю, частина колишніх кріпаків відмовилася від неї і перейшла в десятинники. Відпускаючи на волю кріпаків, поміщик виділив їм лише трохи більше 10 проц. своєї землі. Але її та була переважно малопридатна для хліборобства,
розкидана по балках і ярах. Наділи захар’ївських селян не перевищували 5-6 десятин. Багато було малоземельних і безземельних.
У 1889 році 61 господарство мало лише по одній десятині, 129
Фрунзівка
Сторінка 1 з 9
Фрунзівка (до 1027 року — Захар’ївка) — селище міського типу, центр однойменного району і селищної Ради, якій підпорядковані населенні пункти Глибокояр, Єлізаветівка, Майорське, Росіянівка, Стоянове. На території Фрунзівки і поблизу неї виявлено рештки поселення епохи мезоліту (13 тис. років тому) та великий могильник черняхівської культури (III —VI століття н. е.).
До кінця XVIII століття про цей край, захоплений турками і татарами, в Росії знали дуже мало. Вважали, що він «пустинний, безводний і безлісний, непридатний для заселення». Однак у 1791 році, коли землі між Бугом і Дністром були приєднані до Російської держави, виявилося, що тут е чимало поселень. Захар’ївка була одним з них. Її заснували в другій половині XVIII століття російські і українські кріпаки- втікачі, а також молдавани, що прийшли сюди з-за Дністра.
Царський уряд інтенсивно колонізував цей край. Він щедро роздавав землі поміщикам з умовою обов'язкового їх заселення кріпаками а внутрішніх губерній. Не одну тисячу десятин одержав князь Аргутинський-Долгоруков. До його володінь входила і Захар’ївка, яка мала 78 дворів і 249 жителів.
Заселення цих земель йшло дуже повільно. Робочих рук не вистачало. Аргутинський-Долгоруков, як і інші землевласники, знайшов вихід в тому, що став закріплювати в селянство поселенців, що жили тут раніше. Їх почали називати зобов’язаними поселянами. Вони не були кріпаками, але вже не мали права переселятися з тих земель, де їх застав перепис 1798 року. Крім того, їх примушували виплачувати поміщикові десяту частину свого врожаю, віддавати кожну десяту вівцю (звідси пішла назва «десятинники») і 12 днів на рік безплатно відробляти на землевласника, а 7 днів – з платою по 25 коп. на день.
На примусове «закріплення в селянство» і встановлення повинностей поселенці Побужжя відповідали боротьбою проти поміщиків. У заворушеннях 1803-1804 рр. активну участь брали і селяни Захар’ївки. Разом з жителями сіл Вовчого та Кошарки вони не тільки відмовились відбувати повинності, але й вчинили активний опір представникам влади, «насмілившись кинутися на них із запалом і наміром відчайдушним». У Захар’ївку було послано роту солдатів Нежигородського полку. «Бунтівників» висікли батогами, а ватажків кинули до тираспольського острогу.
Незважаючи на жорстокі розправи, селяни цього краю продовжували боротьбу проти посиленого наступу землевласників. Вона набула такого розмаху, що царський уряд у 1829 році змушений був дозволити зобов’язаним поселянам залишати своїх поміщиків і навіть купувати землю. Однак скористатися цими «пільгами» селяни практично не могли, бо були в боргах у навів, а на купівлю землі не мали грошей. Лишилась на становищі десятннників і більшість захар'ївських жителів. Меншу частину селян становили кріпаки, переселені з внутрішніх губерній.
У першій половині XIX століття населення Захар’ївки досить швидко зростало. Число її мешканців з кінця XVIII і до середини наступного століття збільшилось вдвоє. Це відбувалось значною мірою за рахунок «нових осіб різного стану», що приходили сюди з інших місцевостей і одержували землю на правах десятинників. Їх приваблювало те, що десятина виплачувалася частиною врожаю, а не грішми, і в неврожайні роки їм було легше розрахуватися з поміщиком. Особливо зросла ця категорія селян в Захар'ївці після реформи 1861 року. Не маючи змоги сплатити великий викуп за надільну землю, частина колишніх кріпаків відмовилася від неї і перейшла в десятинники. Відпускаючи на волю кріпаків, поміщик виділив їм лише трохи більше 10 проц. своєї землі. Але її та була переважно малопридатна для хліборобства,
розкидана по балках і ярах. Наділи захар’ївських селян не перевищували 5-6 десятин. Багато було малоземельних і безземельних.
У 1889 році 61 господарство мало лише по одній десятині, 129
Дивиться також інші населені пункти цього району:
- Перехрестове
- Новопавлівка
- Мар’янівка
- Леніне
- Карабанове
- Йосипівка
- Затишшя
- Войничеве
- Василівка
- Павлівка