Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
За легендою, десь в першій половині XVII століття на поляні в гущавині лісу оселилися селяни, що втекли від татарської неволі і панського гніту. Звідси і назва села – Полянецьке. Протягом тривалого часу воно належало польським магнатам Любомирським. У 1799 році, після приєднання цих земель до Росії, Поляницьке разом з іншими містечками і селами було передано графу Салтикову. Згодом той продав його Ржевуській. Після повстання 1830-1831 рр. у Польщі землі польських поміщиків у Подільській губернії, в т. ч. у Ржевуської, були конфісковані царським урядом. Поляницьке передане міністерству державного майна і віднесене до військових поселень Києво-Подільського округу. На карті військового поселення значиться, що в 1849 році жителі Полянецького користування 829 десятинами землі, з яких 387 десятин було посівами, 238 – під городами і 204 – під громадськими сінокосами.
Становище військових поселенців, яких змушували поєднувати військову службу з працею в сільському господарстві, було нестерпним. Колишні поміщицькі кріпаки стали військовими кріпаками. Їх позбавили всіх людських прав. Офіцер мав над ними необмежену владу: міг забити до смерті шпіцрутенами, заслати на каторгу, розорити поборами, постоями тощо.
Численні повстання військових поселенців примусили царський уряд видати в 1857 році наказ про скасування поселень. Проте цей процес затягнувся на кілька років. В Полянецькому військові поселенці були переведені до розряду державних селян у 1856 році. У 1871 році чиновник Савранської волості Балтського повіту розпочав обмір і наділення селян землею. Її одержали 180 селянських родин, у т. ч. 103,5 десятини неужитків. За цю землю вони мали сплатити понад 118,6 тис. крб., вносячи протягом 41 року (аж до 1 січня 1913 р.) по 2886 крб. 33 коп. Отже, селяни платили за десятину майже в 3 рази дорожче риночної ціни.
Грабувала народна казна, грабувала церква. В 1849 році полянецькій церкві, збудованій у XIII столітті, належало 430 десятин землі. 1862 року було складено кошторис (8,8 тис. крб.) на будівництво нового храму. Переважну частину цієї суми сплатили мешканці села.
Великий храм звели за 4 роки, а маленький будиночок народного училища земство споруджувало 6 років (закінчено в 1881 р.). До відкриття училища в селі була церковнопарафіяльна школа, яку жителі утримували своїм коштом. Через тяжке матеріальне становище більшість селян не мала можливості учити своїх дітей. Так, у 80-х роках ХІХ століття в Полянецькому проживало 2326 чоловік, а школу і училище відвідувало всього 100 хлопчиків і дівчаток. Навчання провадилось тільки російською мовою. Учням розмовляти рідною мовою категорично заборонялося. І все ж, всупереч русифікаторській політиці царизму і церкви, населення свято зберігало свої національні традиції, національне мистецтво. На весь Балтський повіт славилися вишиті полянецькими майстерницями рушники, чоловічі. Жіночі сорочки. Мабуть, ніде в цьому краї так гарно не співали українських пісень, як в Полянецькому і Саврані. Найбільш поширені – «А де ж тая весільная мати», «Топи, мати, грубу». Пісень здебільшого співали журливих, які відображали тяжку селянську долю. І дійсно, становище жителів Полянецького рік у рік погіршувалося.
В період імперіалізму класове розшарування на селі набрало великих розмірів. Куркулям, що становили лише 5 проц. населення, та місцевому поміщикові належало близько 30 проц. орної землі. Зростав сільський пролетаріат – наймити. Серед малоземельних і безземельних селян зрів протест проти жорстокої експлуатації, обурена непосильними податками і продажем майна за їх несплату, вдалася до масових потрав куркульських і поміщицьких посіві і захоплення луків. Але цей виступ був неорганізованим, стихійним, і місцевим вдалося його швидко придушити.
Революційні події в країні 1905-1907 рр. сприяли піднесенню класової свідомості селян. З великим захопленням вони читали революційні листівки, які поширював серед своїх односельчан робітник-лісоруб Я. В. Сивак. Під впливом листівок бойовий настрій жителів зростав, але він так і не вилився у відкритий виступ, бо у селян не знайшлося рішучих керівників.
Полянецьке
Сторінка 1 з 6
Полянецьке – село, центр сільської Ради, якій підпорядковане населені пункти Глибочок, Калинівка, Квітка, Острівка. Розташоване за 8 км від районного центру і за 30 км від залізничної станції Любашівка. Населення – близько 2 тис. чоловік. Становище військових поселенців, яких змушували поєднувати військову службу з працею в сільському господарстві, було нестерпним. Колишні поміщицькі кріпаки стали військовими кріпаками. Їх позбавили всіх людських прав. Офіцер мав над ними необмежену владу: міг забити до смерті шпіцрутенами, заслати на каторгу, розорити поборами, постоями тощо.
Численні повстання військових поселенців примусили царський уряд видати в 1857 році наказ про скасування поселень. Проте цей процес затягнувся на кілька років. В Полянецькому військові поселенці були переведені до розряду державних селян у 1856 році. У 1871 році чиновник Савранської волості Балтського повіту розпочав обмір і наділення селян землею. Її одержали 180 селянських родин, у т. ч. 103,5 десятини неужитків. За цю землю вони мали сплатити понад 118,6 тис. крб., вносячи протягом 41 року (аж до 1 січня 1913 р.) по 2886 крб. 33 коп. Отже, селяни платили за десятину майже в 3 рази дорожче риночної ціни.
Грабувала народна казна, грабувала церква. В 1849 році полянецькій церкві, збудованій у XIII столітті, належало 430 десятин землі. 1862 року було складено кошторис (8,8 тис. крб.) на будівництво нового храму. Переважну частину цієї суми сплатили мешканці села.
Великий храм звели за 4 роки, а маленький будиночок народного училища земство споруджувало 6 років (закінчено в 1881 р.). До відкриття училища в селі була церковнопарафіяльна школа, яку жителі утримували своїм коштом. Через тяжке матеріальне становище більшість селян не мала можливості учити своїх дітей. Так, у 80-х роках ХІХ століття в Полянецькому проживало 2326 чоловік, а школу і училище відвідувало всього 100 хлопчиків і дівчаток. Навчання провадилось тільки російською мовою. Учням розмовляти рідною мовою категорично заборонялося. І все ж, всупереч русифікаторській політиці царизму і церкви, населення свято зберігало свої національні традиції, національне мистецтво. На весь Балтський повіт славилися вишиті полянецькими майстерницями рушники, чоловічі. Жіночі сорочки. Мабуть, ніде в цьому краї так гарно не співали українських пісень, як в Полянецькому і Саврані. Найбільш поширені – «А де ж тая весільная мати», «Топи, мати, грубу». Пісень здебільшого співали журливих, які відображали тяжку селянську долю. І дійсно, становище жителів Полянецького рік у рік погіршувалося.
В період імперіалізму класове розшарування на селі набрало великих розмірів. Куркулям, що становили лише 5 проц. населення, та місцевому поміщикові належало близько 30 проц. орної землі. Зростав сільський пролетаріат – наймити. Серед малоземельних і безземельних селян зрів протест проти жорстокої експлуатації, обурена непосильними податками і продажем майна за їх несплату, вдалася до масових потрав куркульських і поміщицьких посіві і захоплення луків. Але цей виступ був неорганізованим, стихійним, і місцевим вдалося його швидко придушити.
Революційні події в країні 1905-1907 рр. сприяли піднесенню класової свідомості селян. З великим захопленням вони читали революційні листівки, які поширював серед своїх односельчан робітник-лісоруб Я. В. Сивак. Під впливом листівок бойовий настрій жителів зростав, але він так і не вилився у відкритий виступ, бо у селян не знайшлося рішучих керівників.