Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Поблизу села виявлено рештки чотирьох стародавніх поселень. Під час розкопок у 1926 і 1957 рр. тут знайдено уламки глиняного посуду, глиняні статуетки, крем’яні знаряддя, грузила, прясла, голки з риб’ячих кісток, бронзові наконечники стріл тощо.
Територія сучасного села колись була вкрита густими дубовими лісами. Понад 200 років тому серед цих лісів на березі річки Білочі, оселилися вихідці з Сербії. Від них походить і назва села. Згодом Серби стали зростали переважно за рахунок втікачів з півночі України, що залишали рідні місця, рятуючись від феодально-кріпосницького гніту.
З часом місцевість навколо села змінювалась. Жителі вирубували ліс, а звільнені ділянки використовували для хліборобства. Ще й досі в народі збереглися назви тих часів – Пеньків яр, Лиса гора, Зруб тощо.
Наприкінці XVIIIстоліття населення Сербів потрапило у кріпосну залежність. Десь на початку наступного сторіччя правобережну частину Сербів (157 дворів) поміщик Комар заклав у державний банк і вона стала «казенною». Селяни сплачували оброк у казну. В лівобережній частині, яка лишилась власністю Комара, було 172 двори з населенням 421 чоловік. Після реформи 1861 року всі селянки Сербів лишилися майже без землі. Понад п’ять шостих земельних клину – 1048 десятин з 1219 – належало поміщиці. Лише 4 селянські сім’ї мали по одній десятині орної землі на ревізьку душу, решта ж сербівців господарювала на клаптиках розміром в кілька сотень, а то й десятків кв. саженів.
Нестерпно важкі умови життя, безземелля спонукали селян до стихійних виступів. Вони не раз захоплювали поміщицькі вигони, травили луки. Власниця землі скаржилася в судові інстанції, приїздили комісії, але сербівці трималися стійко. Особливо загострилась боротьба у 1871-1872 рр. З давніх часів селяни користувалися лісом, що межував з Сербами: косили в ньому сіно, рубали дерева і звикли вважати його своїм. Але поміщиця продала частину лісу на зруб. Тоді селяни почали самі вирубувати його. На місце події прибули становий пристав з урядниками і стражниками. Спроба пристава арештувати селянина Трембовецького, який закликав людей не коритися, викликала рішучий опір з боку сербівців. Вони «кинулися з дрючками на урядників і десятських», і тільки застосування поліцейськими вогнепальної зброї примусило селян відступити.
На початку ХХ століття під впливом революційних подій у країні виступити селян Сербів стають більш організованими. Особливо активізувався селянський рух наприкінці першої російської революції. Так, на сільському сході 20 липня 1907 року сербівців вирішили розподілити між собою поміщицьку землю, а «коли хто буде перешкоджати цьому, то нещадно розправитися з ним». Щоб навести «порядок» в селі. Сюди раз у раз приїздили чиновники з повітового суду. Але селяни стояли на своєму і вимагали справедливого перерозподілу земель серед усіх жителів Сербів.
Вони не раз посилали ходаків до волосного начальства в писарівну із скаргою на утиски поміщиків. Селяни писали, що не можуть і не хочуть більше терпіти голод, жити як худоба, в темноті і неуцтві. З 2945 жителів Сербів три чверті були неписьменними, хоч в селі і працювало кілька шкіл. Перша з них відкрилася ще в 1860 році. У 1873 році почало діяти однокласне народне училище, а пізніше – ще 2 невеличкі школи – чоловіча і жіноча. Всі вони містилися в звичайних селянських хатах, майже не опалювалися. Учнів у них було мало. Так, у народному училищі навчалося від 10 до 30 хлопчиків і дівчаток. Діти бідноти, а вона в селі переважала, зовсім не відвідували школи.
І в наступні роки боротьба сербівців за поліпшення свого становища не прийнялася. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції. На початку квітня 1917 року в селі відбулася масова демонстрація, учасники якої схвалили повалення царизму і зажадали від Писарівського волосного земельного комітету розподілу поміщицьких земель.
Однак надії на комітет, в якому засіли куркулі та есерівські елементи, виявилися марними. Зрозумівши це, селяни звернулися до Одеської Ради з проханням надіслати в Серби свого представника, щоб він санкціонував справедливий розподіл землі. Невідомо, чи дочекалися вони його, але у вересні-жовтні все частіше вдаються до самочинних дій.
Серби
Сторінка 1 з 6
Серби – село, центр сільської Ради. Розташовані на берегах річки Білочі – притоки Дністра, за 5 км від районного центру і залізничної станції Кодима. Населення – 2,6 тис. чоловік.Поблизу села виявлено рештки чотирьох стародавніх поселень. Під час розкопок у 1926 і 1957 рр. тут знайдено уламки глиняного посуду, глиняні статуетки, крем’яні знаряддя, грузила, прясла, голки з риб’ячих кісток, бронзові наконечники стріл тощо.
З часом місцевість навколо села змінювалась. Жителі вирубували ліс, а звільнені ділянки використовували для хліборобства. Ще й досі в народі збереглися назви тих часів – Пеньків яр, Лиса гора, Зруб тощо.
Наприкінці XVIIIстоліття населення Сербів потрапило у кріпосну залежність. Десь на початку наступного сторіччя правобережну частину Сербів (157 дворів) поміщик Комар заклав у державний банк і вона стала «казенною». Селяни сплачували оброк у казну. В лівобережній частині, яка лишилась власністю Комара, було 172 двори з населенням 421 чоловік. Після реформи 1861 року всі селянки Сербів лишилися майже без землі. Понад п’ять шостих земельних клину – 1048 десятин з 1219 – належало поміщиці. Лише 4 селянські сім’ї мали по одній десятині орної землі на ревізьку душу, решта ж сербівців господарювала на клаптиках розміром в кілька сотень, а то й десятків кв. саженів.
Нестерпно важкі умови життя, безземелля спонукали селян до стихійних виступів. Вони не раз захоплювали поміщицькі вигони, травили луки. Власниця землі скаржилася в судові інстанції, приїздили комісії, але сербівці трималися стійко. Особливо загострилась боротьба у 1871-1872 рр. З давніх часів селяни користувалися лісом, що межував з Сербами: косили в ньому сіно, рубали дерева і звикли вважати його своїм. Але поміщиця продала частину лісу на зруб. Тоді селяни почали самі вирубувати його. На місце події прибули становий пристав з урядниками і стражниками. Спроба пристава арештувати селянина Трембовецького, який закликав людей не коритися, викликала рішучий опір з боку сербівців. Вони «кинулися з дрючками на урядників і десятських», і тільки застосування поліцейськими вогнепальної зброї примусило селян відступити.
На початку ХХ століття під впливом революційних подій у країні виступити селян Сербів стають більш організованими. Особливо активізувався селянський рух наприкінці першої російської революції. Так, на сільському сході 20 липня 1907 року сербівців вирішили розподілити між собою поміщицьку землю, а «коли хто буде перешкоджати цьому, то нещадно розправитися з ним». Щоб навести «порядок» в селі. Сюди раз у раз приїздили чиновники з повітового суду. Але селяни стояли на своєму і вимагали справедливого перерозподілу земель серед усіх жителів Сербів.
Вони не раз посилали ходаків до волосного начальства в писарівну із скаргою на утиски поміщиків. Селяни писали, що не можуть і не хочуть більше терпіти голод, жити як худоба, в темноті і неуцтві. З 2945 жителів Сербів три чверті були неписьменними, хоч в селі і працювало кілька шкіл. Перша з них відкрилася ще в 1860 році. У 1873 році почало діяти однокласне народне училище, а пізніше – ще 2 невеличкі школи – чоловіча і жіноча. Всі вони містилися в звичайних селянських хатах, майже не опалювалися. Учнів у них було мало. Так, у народному училищі навчалося від 10 до 30 хлопчиків і дівчаток. Діти бідноти, а вона в селі переважала, зовсім не відвідували школи.
І в наступні роки боротьба сербівців за поліпшення свого становища не прийнялася. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції. На початку квітня 1917 року в селі відбулася масова демонстрація, учасники якої схвалили повалення царизму і зажадали від Писарівського волосного земельного комітету розподілу поміщицьких земель.
Однак надії на комітет, в якому засіли куркулі та есерівські елементи, виявилися марними. Зрозумівши це, селяни звернулися до Одеської Ради з проханням надіслати в Серби свого представника, щоб він санкціонував справедливий розподіл землі. Невідомо, чи дочекалися вони його, але у вересні-жовтні все частіше вдаються до самочинних дій.