Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
На території сучасного села знайдені рештки поселення черняхівської культури (II—V ст. н. е).
Село Старокозаче засноване в 1827 році усть-дунайськими козаками і задунайськими запорожцями — вихідцями з сіл Акмангіта (сучасне Білолісся Татарбунарського району), Дракулі (тепер Трудове Кілійського району) та Задунайської Січі. На прохання поселенців у вересні того ж року село було назване Старокозачим. Спочатку тут мешкало 7 козацьких родин і 25 бурлаків. Це була переважно козацька сірома, яка осіла на незайнятих землях. Обстежуючи господарський стан поселенців, місцеві чиновники констатували, що майже всі вони "не мають ніякого господарського обзаведення і робочої худоби... перебувають завжди на заробітках". Так, проти прізвищ 17 мешканців — Якова Гаркуші, Остапа Микитенка, Микити Загребельного, Івана Чумаченка та інших — було записано: «Ніякого тягла немає», «Робочої худоби немає», «Бурлака піший» тощо.
Одночасно тут поселялися відставні солдати і немало тих селян, що тікали від поміщиків. Часто козаки й самі закликали до себе всіх невдоволених феодальним гнобленням. У травні 1828 року акерманський справник повідомляв, що хорунжий Дем'ян Чорнобай "викликає поселенців" в Старокозаче, внаслідок чого сюди сходяться державні селяни, солдати, козаки. «Земська поліція,— зазначав він далі, неспроможна запобігти цьому рухові, оскільки поселенці відмовляються коритися
наказам місцевої адміністрації».
У зв’язку з тим, що в Старокозачому було чимало козацької сіроми і сільської бідноти, воно стало одним з центрів антифеодального руху в повіти. Коли влітку 1828 року місцева адміністрація намагалася примусити селян виконувати державні повинності – будувати шляхи, копати криниці, давати коней і підводи на перевезення пошти, державних військових вантажів тощо, - вони запротестували. Задунайські запорожці Є. Тарновський і С. Губа, як ініціатори виступу, були заарештовані, закуті в кайдани і відправлені до акерманської в’язниці. Через кілька днів до поліції прийшла група селян Старокозачого, очолена Г. Рябоватим, О. В’ялиною і Г. Лук’яновим, вимагаючи звільнення своїх товаришів, але поліція їх заарештувала.
Ще з більшою силою розгорнулася боротьба селян проти поневолення після указу від 14 липня 1828 року про створення в Бессарабії Дунайського козацького війська, до складу якого були зачислені й жителі Старокозачого. Оскільки село стало одним з місць формування нового війська, сюди почали сходитися селяни з сусідніх сіл, сподіваючись після вступу до козацтва позбутися феодального ярма. У вересні 1828 року бессарабський губернатор доповідав новоросійському генерал-губернаторові про те, що в Старокозачому скупчилися десятки втікачів, які зовсім не визнають офіційно встановлених порядків і являють собою «цілковитих свавільників» по відношенню до місцевої влади.
Перехід Старокозачого із стану державного села на положення козацької станиці сприяв швидкому зростанню населення. Якщо в 1828 році тут налічувалося 85 козацьких господарств, то в 1855 році їх було вже 378, а загальна кількість жителів. разом з козаками, що несли військову службу, становила 2249 чол. Ті, що входили до Дунайського козацького війська, звільнялися від державних повинностей і виходили з-під відання місцевої земської адміністрації. Вони одержували право на 30-десятинний наділ (пай), але повинні були за це відбувати військову службу на повному власному утриманні. Управління станицею здійснювалося станичним правлінням, до якого входили отаман, три судді і писар. Підпорядковувалися вони військовому правлінню, яке містилося в Акермані, а з 1857 року в Миколаївці-Новоросійській (Байрамчі). Станичне правління обиралося козацькою радою, але затверджувалося наказним отаманом війська. Однак, вибори станичного отамана мали суто номінальний характер, оскільки практично його кандидатура заздалегідь підбиралася військовим правлінням із заможних старшин. Як правило, з них обирали й членів правління. Так, суддя Старокозацького станичного правління І. І. Ткаченко, який беззмінно займав цю посаду багато років, був одним із найбагатших козаків. Він мав понад 30 десятин орної землі, 9 коней, 8 корів, 9 волів, великий сад і виноградник.
Господарства переважної більшості козаків Старокозачого були вкрай бідними, хоч за станицею числилося 10 842 десятин надільної землі. Після виділення трьом вищим військовим старшинам по 200 десятин землі та тринадцяти середнім по 100 і церкві — 100 десятин на 877 козацьких паїв залишалося 8842 десятини, тобто по 9,5 дес. на наділ замість 30,
Старокозаче
Сторінка 1 з 7
Старокозаче - село, центр Старокозацької сільської Ради, якій підпорядковані села Зеленівка, Петрівка, Удобне. Розташоване на берегах річки Алкалії за 6 км на захід від Дністровського лиману і за 32 км від районного центру. Через село проходить автошлях Одеса— Білгород-Дністровський. Населення — 5540 чоловік. Село Старокозаче засноване в 1827 році усть-дунайськими козаками і задунайськими запорожцями — вихідцями з сіл Акмангіта (сучасне Білолісся Татарбунарського району), Дракулі (тепер Трудове Кілійського району) та Задунайської Січі. На прохання поселенців у вересні того ж року село було назване Старокозачим. Спочатку тут мешкало 7 козацьких родин і 25 бурлаків. Це була переважно козацька сірома, яка осіла на незайнятих землях. Обстежуючи господарський стан поселенців, місцеві чиновники констатували, що майже всі вони "не мають ніякого господарського обзаведення і робочої худоби... перебувають завжди на заробітках". Так, проти прізвищ 17 мешканців — Якова Гаркуші, Остапа Микитенка, Микити Загребельного, Івана Чумаченка та інших — було записано: «Ніякого тягла немає», «Робочої худоби немає», «Бурлака піший» тощо.
Одночасно тут поселялися відставні солдати і немало тих селян, що тікали від поміщиків. Часто козаки й самі закликали до себе всіх невдоволених феодальним гнобленням. У травні 1828 року акерманський справник повідомляв, що хорунжий Дем'ян Чорнобай "викликає поселенців" в Старокозаче, внаслідок чого сюди сходяться державні селяни, солдати, козаки. «Земська поліція,— зазначав він далі, неспроможна запобігти цьому рухові, оскільки поселенці відмовляються коритися
наказам місцевої адміністрації».
У зв’язку з тим, що в Старокозачому було чимало козацької сіроми і сільської бідноти, воно стало одним з центрів антифеодального руху в повіти. Коли влітку 1828 року місцева адміністрація намагалася примусити селян виконувати державні повинності – будувати шляхи, копати криниці, давати коней і підводи на перевезення пошти, державних військових вантажів тощо, - вони запротестували. Задунайські запорожці Є. Тарновський і С. Губа, як ініціатори виступу, були заарештовані, закуті в кайдани і відправлені до акерманської в’язниці. Через кілька днів до поліції прийшла група селян Старокозачого, очолена Г. Рябоватим, О. В’ялиною і Г. Лук’яновим, вимагаючи звільнення своїх товаришів, але поліція їх заарештувала.
Ще з більшою силою розгорнулася боротьба селян проти поневолення після указу від 14 липня 1828 року про створення в Бессарабії Дунайського козацького війська, до складу якого були зачислені й жителі Старокозачого. Оскільки село стало одним з місць формування нового війська, сюди почали сходитися селяни з сусідніх сіл, сподіваючись після вступу до козацтва позбутися феодального ярма. У вересні 1828 року бессарабський губернатор доповідав новоросійському генерал-губернаторові про те, що в Старокозачому скупчилися десятки втікачів, які зовсім не визнають офіційно встановлених порядків і являють собою «цілковитих свавільників» по відношенню до місцевої влади.
Перехід Старокозачого із стану державного села на положення козацької станиці сприяв швидкому зростанню населення. Якщо в 1828 році тут налічувалося 85 козацьких господарств, то в 1855 році їх було вже 378, а загальна кількість жителів. разом з козаками, що несли військову службу, становила 2249 чол. Ті, що входили до Дунайського козацького війська, звільнялися від державних повинностей і виходили з-під відання місцевої земської адміністрації. Вони одержували право на 30-десятинний наділ (пай), але повинні були за це відбувати військову службу на повному власному утриманні. Управління станицею здійснювалося станичним правлінням, до якого входили отаман, три судді і писар. Підпорядковувалися вони військовому правлінню, яке містилося в Акермані, а з 1857 року в Миколаївці-Новоросійській (Байрамчі). Станичне правління обиралося козацькою радою, але затверджувалося наказним отаманом війська. Однак, вибори станичного отамана мали суто номінальний характер, оскільки практично його кандидатура заздалегідь підбиралася військовим правлінням із заможних старшин. Як правило, з них обирали й членів правління. Так, суддя Старокозацького станичного правління І. І. Ткаченко, який беззмінно займав цю посаду багато років, був одним із найбагатших козаків. Він мав понад 30 десятин орної землі, 9 коней, 8 корів, 9 волів, великий сад і виноградник.
Господарства переважної більшості козаків Старокозачого були вкрай бідними, хоч за станицею числилося 10 842 десятин надільної землі. Після виділення трьом вищим військовим старшинам по 200 десятин землі та тринадцяти середнім по 100 і церкві — 100 десятин на 877 козацьких паїв залишалося 8842 десятини, тобто по 9,5 дес. на наділ замість 30,
Дивиться також інші населені пункти цього району:
- Широке
- Стара Царичанка
- Семенівка
- Русько-Іванівка
- Приморське
- Монаші
- Миколаївка
- Маразліївка
- Крутоярівка
- Козацьке
- Карналіївка
- Затока
- Випасне
- Великомар’янівка
- Бритівка
- Андріївка
- Адамівка
- Шабо