Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Заселення місцевості, де пізніше виникла Піщана, почалося ще у III-V століттях н.е.. Про це свідчать залишки поселень черняхівської культури.
В другій половині XVI століття на острові, що лежав між двома рукавами річки Савранки, оселилися втікачі із захопленої Польщею Брацлавщини. З припливом нових жителів на правому березі річки було засновано населений пункт Цурканівку. Ця назва збереглась за частиною села до кінця XIX століття. У першій половині XVII століття поселення об’єдналися в одне село, яке швидко зростало. Вже в наступному столітті воно набрало вигляду містечка. Назву «Піщана» село дістало від піщаних ґрунтів, на яких розташована його лівобережна частина.
Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. жителі Піщаної в рядах Брацлавського полку брали активну участь у боротьбі проти шляхетської Польщі, за возз’єднання України з Росією. В лютому 1654 року вони прийняли присягу на вірність Російській державі. Але в другій половині XVII століття Польща знов захопила землі між Бугом і Дністром. Піщану віддано поміщику Ржевуському, який у північно-західній частині села спорудив маєток-фортецю. Поряд з панськими хоромами особливо жалюгідний вигляд мали халупи сільської бідноти.
Населення Піщаної терпіло не лише від непомірно важкої панщини, що становила 4-5 днів на тиждень, поборів, національного гноблення, а й від турецько-татарських наскоків. Так, у 1777 році турецький загін, просуваючись на північ, спалив у селі багато хат, дерев’яну церкву, захопив у полон чимало жителів. Ці напади тривали аж до кінця XVIII століття і припинились тільки з остаточним переходом земель Правобережжя до Російської держави. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. в східній частині села, що дістала назву Отаманівки, оселилося чимало чорноморських козаків.
За указом Павла I 1796 року козаків почали закріпачувати нарівні з селянами. В Піщаній та навколишніх селах землями володіли здебільшого польські поміщики. Селяни-кріпаки змушені були працювати на пана 220 днів на рік і відбувати т. зв. шарваркові повинності, тобто додаткові дні. Найбільш поширеними формами протесту проти феодального гноблення стали втечі селян від поміщиків, підпали маєтків тощо. Особливо активізувалися антикріпосницькі виступи в 10-30-х роках XIX століття, коли в цих місцях діяли загони Кармалюка. Ще й досі в народній пам’яті зберігається легенда про Кармалюкове джерело біля села.
Після придушення царизмом польського повстання 1830-1831 рр. панські маєтки на Правобережній Україні були конфісковані, а селяни переведені до розряду державних (казенних). Та їх становище лишилося важким. Потрапивши у феодальну залежність від держави, селяни Піщаної платили їй великі податки грішми і натурою, відбували тяжку гужову і шляхову повинності. До розорення і зубожіння селянських господарств призводили також і часті адміністративні переселення, що їх практикувала царська адміністрація. Так, у 1854 році мешканці Гербиного були силоміць переселені в Піщану, і тільки у 1866 році їм дозволили повернутись на старе місце. Становище селянства стало ще важчим під час Кримської війни. Мобілізація людей, реквізиції тяглової сили призводили до масового зубожіння жителів Піщаної.
«Особливим указом» 1863 року селяни західних областей Росії, в т.ч. і Правобережжя України, переводились у розряд власників. За указом державним селянам мали надавати по 9 десятин на селянський двір, або по 3,6 десятини на душу. Однак, фактично піщанці одержали половинні наділи, тобто близько 1,5 десятини на ревізьку душу, а часто-густо подушний наділ, так званий «пайок», становив 0,72 десятини.
У пореформені часи і особливо в період імперіалізму розшарування селян Піщаної ставало дедалі і глибшим. На початку XX століття із загальної кількості 6 тис. десятин землі близько ¾ перебувало в руках поміщика генерала Сніжка, церкви та місцевих багатіїв. Так, глитаї брати Твердохліби мали 900 десятин, Косий – 700. Розміри ж селянських подушних наділів здебільшого не перевищували 0,5-1 десятини. 80% дворів не мали худоби. Відсутність достатньої кількості землі примушувала селян орендувати її у
Піщана
Сторінка 1 з 8
Піщана – село, центр сільської Ради, якій підпорядкований населений пункт Гербине. Розташована на річці Савранці (притока Південного Бугу), за 25 км від районного центру і за 32 км від залізничної станції Балта. Населення – понад 5 тис. чоловік. В другій половині XVI століття на острові, що лежав між двома рукавами річки Савранки, оселилися втікачі із захопленої Польщею Брацлавщини. З припливом нових жителів на правому березі річки було засновано населений пункт Цурканівку. Ця назва збереглась за частиною села до кінця XIX століття. У першій половині XVII століття поселення об’єдналися в одне село, яке швидко зростало. Вже в наступному столітті воно набрало вигляду містечка. Назву «Піщана» село дістало від піщаних ґрунтів, на яких розташована його лівобережна частина.
Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. жителі Піщаної в рядах Брацлавського полку брали активну участь у боротьбі проти шляхетської Польщі, за возз’єднання України з Росією. В лютому 1654 року вони прийняли присягу на вірність Російській державі. Але в другій половині XVII століття Польща знов захопила землі між Бугом і Дністром. Піщану віддано поміщику Ржевуському, який у північно-західній частині села спорудив маєток-фортецю. Поряд з панськими хоромами особливо жалюгідний вигляд мали халупи сільської бідноти.
Населення Піщаної терпіло не лише від непомірно важкої панщини, що становила 4-5 днів на тиждень, поборів, національного гноблення, а й від турецько-татарських наскоків. Так, у 1777 році турецький загін, просуваючись на північ, спалив у селі багато хат, дерев’яну церкву, захопив у полон чимало жителів. Ці напади тривали аж до кінця XVIII століття і припинились тільки з остаточним переходом земель Правобережжя до Російської держави. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. в східній частині села, що дістала назву Отаманівки, оселилося чимало чорноморських козаків.
За указом Павла I 1796 року козаків почали закріпачувати нарівні з селянами. В Піщаній та навколишніх селах землями володіли здебільшого польські поміщики. Селяни-кріпаки змушені були працювати на пана 220 днів на рік і відбувати т. зв. шарваркові повинності, тобто додаткові дні. Найбільш поширеними формами протесту проти феодального гноблення стали втечі селян від поміщиків, підпали маєтків тощо. Особливо активізувалися антикріпосницькі виступи в 10-30-х роках XIX століття, коли в цих місцях діяли загони Кармалюка. Ще й досі в народній пам’яті зберігається легенда про Кармалюкове джерело біля села.
Після придушення царизмом польського повстання 1830-1831 рр. панські маєтки на Правобережній Україні були конфісковані, а селяни переведені до розряду державних (казенних). Та їх становище лишилося важким. Потрапивши у феодальну залежність від держави, селяни Піщаної платили їй великі податки грішми і натурою, відбували тяжку гужову і шляхову повинності. До розорення і зубожіння селянських господарств призводили також і часті адміністративні переселення, що їх практикувала царська адміністрація. Так, у 1854 році мешканці Гербиного були силоміць переселені в Піщану, і тільки у 1866 році їм дозволили повернутись на старе місце. Становище селянства стало ще важчим під час Кримської війни. Мобілізація людей, реквізиції тяглової сили призводили до масового зубожіння жителів Піщаної.
«Особливим указом» 1863 року селяни західних областей Росії, в т.ч. і Правобережжя України, переводились у розряд власників. За указом державним селянам мали надавати по 9 десятин на селянський двір, або по 3,6 десятини на душу. Однак, фактично піщанці одержали половинні наділи, тобто близько 1,5 десятини на ревізьку душу, а часто-густо подушний наділ, так званий «пайок», становив 0,72 десятини.
У пореформені часи і особливо в період імперіалізму розшарування селян Піщаної ставало дедалі і глибшим. На початку XX століття із загальної кількості 6 тис. десятин землі близько ¾ перебувало в руках поміщика генерала Сніжка, церкви та місцевих багатіїв. Так, глитаї брати Твердохліби мали 900 десятин, Косий – 700. Розміри ж селянських подушних наділів здебільшого не перевищували 0,5-1 десятини. 80% дворів не мали худоби. Відсутність достатньої кількості землі примушувала селян орендувати її у