Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Згодом солевидобувні промисли перейшли до рук приватних підприємців.
Голод, хвороби підстерігали бідняцьке населення на кожному кроці. Але трудящі не мирились з таким становищем. У 60-х роках ХІХ століття селяни відмовились відбувати повинність підводами а також вимагали передати утримання сільської пошти за рахунок земського збору.
В 1878 році Тузли вже називалися посадом. Тут було 114 будинків, у яких мешкало 1274 жителі. Також було 4 вітряки і 6 шипків. Жителі посаду мали 300 голів великої рогатої худоби, 15 825 овець і 200 коней. Звичайно, що більшість цього поголів`я належала місцевим багатіям.
У середині 70-років ХІХ століття в посаді було двоє невеличких парафіяльних училищ.
Наприкінці XIX століття соляні промисли знову перейшли до казни. Незважаючи на деякий технічний прогрес у ряді промислових галузей, солевидобування вТузлах залишалося таким же примітивним, як і в першій половині ХІХ століття. Через наявність великої кількості вільних робочих рук, зокрема розорених селян Тузлів і сусідніх сіл, які шукали будь-якого заробітку, адміністрація промислу зовсім не дбала про полегшення людської праці.
Нелегко було й тим жителям, що займалися сільським господарством. Внаслідок класового розшарування чимало родин залишилося без землі. Щоб не вмерти з голоду, вони наймалися на соляний промисел.
Умови життя трудового населення були жахливими. Переважна більшість мешкала в глиняних хатах, т. зв. бурдейках. Під одною покрівлею було і житло господаря, і хлів та інші господарські приміщення. Вздовж оселі ставили невеликий навіс на дерев'яних або кам'яних підпорках, під яким восени сушили цибулю, кукурудзу, тютюн тощо. Помешкання мало чисту хату, або горницю, і чорну, де стояла ніч з лежанкою. Під глухою стіною, біля печі, лаштувався на стовпцях дерев'яний піл, трохи далі — стіл, під вікнами, вздовж стіни, дерев'яна лава, а в кутку, на стіні, висів мисник. В горниці теж був піл, або тапчан, стіл, під вікнами лава і скриня, в якій зберігалася одежа, взуття тощо. Житло на чорну і чисту хату ділили сіни і комора. Як правило, опалювалася, і тільки взимку, піч у чорній хаті. Освітлювалась хата каганцем. Гасовими лампами користувалися лише багатії. Вони жили в добротних кам'яних будинках під черепицею.
Одежа була домашнього виробництва: з грубого домотканого сукна шили верхній одяг, з полотна - спідній. Високі баранячі шапки носили взимку і влітку. Кожна селянська сім'я забезпечувала себе і взуттям, виготовляючи постоли з волової чи кінської шкіри. Звичайно, біднота і цього не мала в достатку. Тільки багатії купували шкіряне взуття, матерію та одяг у місті.
Хоч через важкі соціальні умови більшість селян залишалася неписьменною, проте набутий життєвий досвід з великою любов`ю к передався ними з покоління в покоління. Так, ткання сукна, килимів, налавників, доріжок, плетіння вовняних панчіх, вишивання сорочок, вичинювання шкур, виготовлення глиняного посуду - все це стало надбанням самодіяльності жителів Тузлів. Народна творчість знаходила своє відображення також у прикрасах жител та побутових речах, часто зберігаючи національний колорит. Так, українці і росіяни розмальовували фронтони будинків і загорожі півниками або квітами на білому фоні. Молдавани прикрашали хати и паркан біля воріт також квітами або деталями рослинного орнаменту.
Зберігав народ пісні, казки, перекази, героями яких були богатирі – борці за щастя народне. Наприклад, в українських, російських та молдавських
Тузли
Сторінка 2 з 7
коп. сріблом з пуда, хоч хоч продавалася сіль з казенних запасів по 27 коп. сріблом за пуд. Власне, кожен мільйон пудів солі давав казні 250 тис. крб чистого прибутку. В той же час робітники за свою важку працю одержували копійки. Згодом солевидобувні промисли перейшли до рук приватних підприємців.
Голод, хвороби підстерігали бідняцьке населення на кожному кроці. Але трудящі не мирились з таким становищем. У 60-х роках ХІХ століття селяни відмовились відбувати повинність підводами а також вимагали передати утримання сільської пошти за рахунок земського збору.
В 1878 році Тузли вже називалися посадом. Тут було 114 будинків, у яких мешкало 1274 жителі. Також було 4 вітряки і 6 шипків. Жителі посаду мали 300 голів великої рогатої худоби, 15 825 овець і 200 коней. Звичайно, що більшість цього поголів`я належала місцевим багатіям.
У середині 70-років ХІХ століття в посаді було двоє невеличких парафіяльних училищ.
Наприкінці XIX століття соляні промисли знову перейшли до казни. Незважаючи на деякий технічний прогрес у ряді промислових галузей, солевидобування вТузлах залишалося таким же примітивним, як і в першій половині ХІХ століття. Через наявність великої кількості вільних робочих рук, зокрема розорених селян Тузлів і сусідніх сіл, які шукали будь-якого заробітку, адміністрація промислу зовсім не дбала про полегшення людської праці.
Нелегко було й тим жителям, що займалися сільським господарством. Внаслідок класового розшарування чимало родин залишилося без землі. Щоб не вмерти з голоду, вони наймалися на соляний промисел.
Умови життя трудового населення були жахливими. Переважна більшість мешкала в глиняних хатах, т. зв. бурдейках. Під одною покрівлею було і житло господаря, і хлів та інші господарські приміщення. Вздовж оселі ставили невеликий навіс на дерев'яних або кам'яних підпорках, під яким восени сушили цибулю, кукурудзу, тютюн тощо. Помешкання мало чисту хату, або горницю, і чорну, де стояла ніч з лежанкою. Під глухою стіною, біля печі, лаштувався на стовпцях дерев'яний піл, трохи далі — стіл, під вікнами, вздовж стіни, дерев'яна лава, а в кутку, на стіні, висів мисник. В горниці теж був піл, або тапчан, стіл, під вікнами лава і скриня, в якій зберігалася одежа, взуття тощо. Житло на чорну і чисту хату ділили сіни і комора. Як правило, опалювалася, і тільки взимку, піч у чорній хаті. Освітлювалась хата каганцем. Гасовими лампами користувалися лише багатії. Вони жили в добротних кам'яних будинках під черепицею.
Одежа була домашнього виробництва: з грубого домотканого сукна шили верхній одяг, з полотна - спідній. Високі баранячі шапки носили взимку і влітку. Кожна селянська сім'я забезпечувала себе і взуттям, виготовляючи постоли з волової чи кінської шкіри. Звичайно, біднота і цього не мала в достатку. Тільки багатії купували шкіряне взуття, матерію та одяг у місті.
Хоч через важкі соціальні умови більшість селян залишалася неписьменною, проте набутий життєвий досвід з великою любов`ю к передався ними з покоління в покоління. Так, ткання сукна, килимів, налавників, доріжок, плетіння вовняних панчіх, вишивання сорочок, вичинювання шкур, виготовлення глиняного посуду - все це стало надбанням самодіяльності жителів Тузлів. Народна творчість знаходила своє відображення також у прикрасах жител та побутових речах, часто зберігаючи національний колорит. Так, українці і росіяни розмальовували фронтони будинків і загорожі півниками або квітами на білому фоні. Молдавани прикрашали хати и паркан біля воріт також квітами або деталями рослинного орнаменту.
Зберігав народ пісні, казки, перекази, героями яких були богатирі – борці за щастя народне. Наприклад, в українських, російських та молдавських