Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
У 1885 році в містечку налічувалося 413 дворів, в яких мешкало 2685 жителів. Тут була поштова станція, щонеділі збиралися базари. Згодом кількість населення значно збільшилась і в 1904 році становила 6 тис. чол. Більшість мешканців займалася хліборобством і тваринництвом. Частина працювала на суконній фабриці, в каменоломнях.
На початку XX століття в Татарбунарах процес класового розшарування серед населення прискорився. Збільшується кількість малоземельних і безземельних селян. Так, у 1906 році тут тільки безземельних сімей налічувалось 300. За мізерну плату вони від зорі до зорі гнули спину в куркульських господарствах. Не кращою була доля робітників суконної фабрики, де працювали по 12—14 годин на добу, постійно зазнаючи знущань господаря або його прислужників.
Переважна більшість населення тулилася в маленьких хатах (бурденках), зліплених із саману. Хоч у Татарбунарах були кам'яні кар'єри, бідні селяни не мали змоги купити каменю для спорудження жител. Одягались вони здебільшого в домоткані вироби, незмінним взуттям були солом'яні постоли, і лише в свято - шкіряні.
Соціальне гноблення не давало можливості бідноті вчити своїх дітей. Хоч у 1904 році в Татарбунарах діяло 3 початкові навчальні заклади - двокласне і жіноче училища, церковнопарафіяльна школа - відвідували їх 350 дітей, здебільшого багатих батьків. Утримання навчальних закладів майже повністю перекладалося на місцеве населення. Коли приміщення двокласного училища завалилося і було неспроможне побудувати нове, в 1905 році його закрили зовсім.
Не в кращому стані перебувала справа з лікарською допомогою. В кінці ХІХ – на початку ХХ століть у містечку працював один лікар.
Революційні події 1905 року, особливо на півдні України – в Одесі, Миколаєві
та інших містах, сприяли організованій боротьбі селян проти гнобителів. У грудні 1905 року в Татарбунарах відбувся з'їзд селян Південної Бессарабії, який прийняв рішення про приєднання до Всеросійської селянської спілки.
Значний вплив на розгортання революційної боротьби мав створений у 1906 році підпільний партійний комітет. Він провадив агітаційну роботу серед населення, випускав листівки, організовував масові виступи проти самодержавства. З 1906 року в містечку регулярно влаштовувались маївки. Здебільшого вони проходили на північно-західній околиці. Люди збиралися невеликими групами. До кожної з них був
прикріплений один з членів підпільного партійного комітету. Групою молоді керував О. Павленко, серед дівчат провадила роботу Є. Платонова, або, як ії звали, Дуня.
З селянами працював батрак М. Лісовий. Учасники маївок вітали один одного, відгинаючи лівий лацкан піджака, під яким була прикріплена червона стрічка.
Боротьба трудящих Татарбунар набрала гострих форм під час проведення столипінської аграрної реформи. Так, у листопаді 1911 року комісія, що нарізала землю куркулям, під тиском революційно настроєних селян кілька разів припиняла роботу. Зрештою справа дійшла до відкритого виступу. Незважаючи на поголовні арешти, штрафи га безчинства місцевої влади, повсталі продовжували чинити опір, вступали в сутички з поліцією. Селяни-общинники підпалювали садиби куркулів, заорювали межі. Тоді в містечко було викликано загін поліції. У відповідь на це селяни зібралися на сільську сходку і заявили, що відмовляються
Татарбунари
Сторінка 2 з 11
карантинні застави, через які тільки в 1809 році було перевезено на 71 225 крб. товарів у Росію і на 137 475 крб. за кордон. Експортували переважно худобу, зерно, бавовняні тканини, вироби з льону та конопель. На початку XX століття в Татарбунарах процес класового розшарування серед населення прискорився. Збільшується кількість малоземельних і безземельних селян. Так, у 1906 році тут тільки безземельних сімей налічувалось 300. За мізерну плату вони від зорі до зорі гнули спину в куркульських господарствах. Не кращою була доля робітників суконної фабрики, де працювали по 12—14 годин на добу, постійно зазнаючи знущань господаря або його прислужників.
Переважна більшість населення тулилася в маленьких хатах (бурденках), зліплених із саману. Хоч у Татарбунарах були кам'яні кар'єри, бідні селяни не мали змоги купити каменю для спорудження жител. Одягались вони здебільшого в домоткані вироби, незмінним взуттям були солом'яні постоли, і лише в свято - шкіряні.
Соціальне гноблення не давало можливості бідноті вчити своїх дітей. Хоч у 1904 році в Татарбунарах діяло 3 початкові навчальні заклади - двокласне і жіноче училища, церковнопарафіяльна школа - відвідували їх 350 дітей, здебільшого багатих батьків. Утримання навчальних закладів майже повністю перекладалося на місцеве населення. Коли приміщення двокласного училища завалилося і було неспроможне побудувати нове, в 1905 році його закрили зовсім.
Не в кращому стані перебувала справа з лікарською допомогою. В кінці ХІХ – на початку ХХ століть у містечку працював один лікар.
Революційні події 1905 року, особливо на півдні України – в Одесі, Миколаєві
та інших містах, сприяли організованій боротьбі селян проти гнобителів. У грудні 1905 року в Татарбунарах відбувся з'їзд селян Південної Бессарабії, який прийняв рішення про приєднання до Всеросійської селянської спілки.
Значний вплив на розгортання революційної боротьби мав створений у 1906 році підпільний партійний комітет. Він провадив агітаційну роботу серед населення, випускав листівки, організовував масові виступи проти самодержавства. З 1906 року в містечку регулярно влаштовувались маївки. Здебільшого вони проходили на північно-західній околиці. Люди збиралися невеликими групами. До кожної з них був
прикріплений один з членів підпільного партійного комітету. Групою молоді керував О. Павленко, серед дівчат провадила роботу Є. Платонова, або, як ії звали, Дуня.
З селянами працював батрак М. Лісовий. Учасники маївок вітали один одного, відгинаючи лівий лацкан піджака, під яким була прикріплена червона стрічка.
Боротьба трудящих Татарбунар набрала гострих форм під час проведення столипінської аграрної реформи. Так, у листопаді 1911 року комісія, що нарізала землю куркулям, під тиском революційно настроєних селян кілька разів припиняла роботу. Зрештою справа дійшла до відкритого виступу. Незважаючи на поголовні арешти, штрафи га безчинства місцевої влади, повсталі продовжували чинити опір, вступали в сутички з поліцією. Селяни-общинники підпалювали садиби куркулів, заорювали межі. Тоді в містечко було викликано загін поліції. У відповідь на це селяни зібралися на сільську сходку і заявили, що відмовляються