Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Куликовський, М. Карлин, В. Абрамович, О. Хінкул, П. Кочерга, Л. Чорнобров, Л. Фрізман, В. Філоненко, В. Магдич, Л. Ліфшиць, А. Сасов та інші. Допомагали їм М. Михайлов — механік залізничного депо в Акермані, О. Доценко та інші робітники.
Підпільна організація друкувала та розповсюджувала листівки про тяжке матеріальне становище трудящих, закликала до боротьби з румунськими окупантами, розповсюджувала відозву Спілки революційних селян Бессарабії з закликом до єдності та боротьби проти поневолювачів. Внаслідок цього посилювалися авторитет і вплив революціонерів на трудове населення.
24 січня 1930 року як протест проти 12-річної окупації Бессарабії боярською Румунією було розповсюджено листівки Бессарабського обласного комітету Комуністичної партії та комітету комсомолу, в яких говорилося, що за цей час у Бессарабії було розстріляно 30 тис. чоловік, сотні людей пропали «безвісти», тисячі було відправлено на каторгу, 350 тис. втекло за кордон.
Не припинилася боротьба і в наступні роки. Для того, щоб розправитися з революціонерами, сигуранца вдалася до провокацій, вона підкидала більшовицьку літературу селянам. Потім це було використано для арештів 48 революціонерів. Сигуранца жорстоко розправлялася над арештованими, після чого багато з них назавжди залишилися скаліченими. Коли почався т. зв. «процес 48» (тривав 20 днів), акерманці послали на суд понад 200 свідків — робітників та селян. Незважаючи на це, суд засудив 40 чол. (разом до 210 років каторги, до 20 млн. лей штрафу і позбавлення прав на десятки років). На знак протесту присутні на суді зустріли цей вирок співом «Інтернаціоналу». Політичні в’язні звернулися з відозвою до робітників та селян, в якій закликали до революційної боротьби проти окупантів. Вони писали: "Ми заявляємо перед трудящими усього світу, що ніякі тортури, ніякий терор, ніякі суди нас не залякають і не відвернуть нас від класової боротьби... Жодного робітника, жодного селянина, жодної робітниці, жодної селянки, жодного солдата і матроса не мусить бути поза лавами революційної армії! Ми всі як один вступимо до революційних організацій! Ми глибоко віримо, що наш заклик дістане широкий відгук у ваших серцях, підбадьорить і загартує до подальшої боротьби».
В липні 1934 року в Акермані знову відновила роботу комуністична організація, яка в березні 1935 року уже налічувала 67 чоловік і 300 співчуваючих. Комуністи закликали до об’єднання трудящих Бессарабії та Румунії в боротьбі проти класових ворогів, до конфіскації поміщицьких земель. В наступні роки Акерманський партійний комітет розповсюджував листівки, що закликали до возз’єднання Бессарабії з Радянським Союзом. Він виступав у цих листівках проти імперіалістичної війни, до якої готувалася Румунія як сателіт фашистської Німеччини.
В роки окупації промисловість міста занепала. За цей час припинили своє існування 30 підприємств. Внаслідок цього тут щороку були тисячі безробітних Тяжке матеріальне становище викликало протести робітників. В 1935 році відбулося кілька виступів залізничників.
28 червня 1940 року стало поворотним пунктом в історії Акермана, місто було визволене Червоною Армією. Акерман став важливим господарським та культурним центром новоутвореної Ізмаїльської області, яка увійшла до складу Української PCP. У місті на той час налічувалося 55 тис. жителів. З відновленням Рад вперше за багато років тут було ліквідовано безробіття, дитячу безпритульність. Уже через місяць після визволення роботу одержали близько 4 тис. чоловік.
Стали до ладу 19 держпідприємств, 17 підприємств промислової кооперації, в яких об’єдналися близько 1000 ремісників. Почав роботу маслозавод. З 1 січня 1941 року була введена відрядна оплата, що стало серйозним стимулом для підвищення продуктивності праці. Широко розгорнулося соціалістичне змагання. Кращий стахановець артілі «Червоний меблевик» І. Соколов щомісяця виконував норму на 310 проц., робітник артілі «Червоний металіст» Б. І. Бродський — на 170 проц. У місті діяло 60 державних і кооперативних підприємств, на яких працювало близько 10 тис. чол., валовий випуск продукції становив 15 млн. 699 тис. крб. Працювали електростанція, порт і залізничний вузол.
За часів окупації у місті було 2 лікарні, де працювало 26 лікарів. У 1940 році тут уже діяло 5 лікарень, які обслуговували 72 лікарі. ^
За 22 роки окупації не було збудовано жодної школи. 20 тис. дітей робітників та бідноти по могли навчатися. З відновленням Радянської влади тут відкрито багато шкіл, учительський інститут з російською та українською мовами навчання, який після відкриття в Ізмаїлі учительського інституту був реорганізований у педагогічне училище.
Білгород-Дністровський
Сторінка 7 з 11
більшовицькі листівки, газети, що друкувалися підпільними друкарнями. В них розповідалася правда про В. І. Леніна, про Червону Армію, про перші успіхи молодої Радянської держави. Найбільш відомими борцями проти окупантів були М. В. Стадзилов, Г. Мейдман Н. Брофман, В. Білий, Л. Підпільна організація друкувала та розповсюджувала листівки про тяжке матеріальне становище трудящих, закликала до боротьби з румунськими окупантами, розповсюджувала відозву Спілки революційних селян Бессарабії з закликом до єдності та боротьби проти поневолювачів. Внаслідок цього посилювалися авторитет і вплив революціонерів на трудове населення.
24 січня 1930 року як протест проти 12-річної окупації Бессарабії боярською Румунією було розповсюджено листівки Бессарабського обласного комітету Комуністичної партії та комітету комсомолу, в яких говорилося, що за цей час у Бессарабії було розстріляно 30 тис. чоловік, сотні людей пропали «безвісти», тисячі було відправлено на каторгу, 350 тис. втекло за кордон.
Не припинилася боротьба і в наступні роки. Для того, щоб розправитися з революціонерами, сигуранца вдалася до провокацій, вона підкидала більшовицьку літературу селянам. Потім це було використано для арештів 48 революціонерів. Сигуранца жорстоко розправлялася над арештованими, після чого багато з них назавжди залишилися скаліченими. Коли почався т. зв. «процес 48» (тривав 20 днів), акерманці послали на суд понад 200 свідків — робітників та селян. Незважаючи на це, суд засудив 40 чол. (разом до 210 років каторги, до 20 млн. лей штрафу і позбавлення прав на десятки років). На знак протесту присутні на суді зустріли цей вирок співом «Інтернаціоналу». Політичні в’язні звернулися з відозвою до робітників та селян, в якій закликали до революційної боротьби проти окупантів. Вони писали: "Ми заявляємо перед трудящими усього світу, що ніякі тортури, ніякий терор, ніякі суди нас не залякають і не відвернуть нас від класової боротьби... Жодного робітника, жодного селянина, жодної робітниці, жодної селянки, жодного солдата і матроса не мусить бути поза лавами революційної армії! Ми всі як один вступимо до революційних організацій! Ми глибоко віримо, що наш заклик дістане широкий відгук у ваших серцях, підбадьорить і загартує до подальшої боротьби».
В липні 1934 року в Акермані знову відновила роботу комуністична організація, яка в березні 1935 року уже налічувала 67 чоловік і 300 співчуваючих. Комуністи закликали до об’єднання трудящих Бессарабії та Румунії в боротьбі проти класових ворогів, до конфіскації поміщицьких земель. В наступні роки Акерманський партійний комітет розповсюджував листівки, що закликали до возз’єднання Бессарабії з Радянським Союзом. Він виступав у цих листівках проти імперіалістичної війни, до якої готувалася Румунія як сателіт фашистської Німеччини.
В роки окупації промисловість міста занепала. За цей час припинили своє існування 30 підприємств. Внаслідок цього тут щороку були тисячі безробітних Тяжке матеріальне становище викликало протести робітників. В 1935 році відбулося кілька виступів залізничників.
28 червня 1940 року стало поворотним пунктом в історії Акермана, місто було визволене Червоною Армією. Акерман став важливим господарським та культурним центром новоутвореної Ізмаїльської області, яка увійшла до складу Української PCP. У місті на той час налічувалося 55 тис. жителів. З відновленням Рад вперше за багато років тут було ліквідовано безробіття, дитячу безпритульність. Уже через місяць після визволення роботу одержали близько 4 тис. чоловік.
Стали до ладу 19 держпідприємств, 17 підприємств промислової кооперації, в яких об’єдналися близько 1000 ремісників. Почав роботу маслозавод. З 1 січня 1941 року була введена відрядна оплата, що стало серйозним стимулом для підвищення продуктивності праці. Широко розгорнулося соціалістичне змагання. Кращий стахановець артілі «Червоний меблевик» І. Соколов щомісяця виконував норму на 310 проц., робітник артілі «Червоний металіст» Б. І. Бродський — на 170 проц. У місті діяло 60 державних і кооперативних підприємств, на яких працювало близько 10 тис. чол., валовий випуск продукції становив 15 млн. 699 тис. крб. Працювали електростанція, порт і залізничний вузол.
За часів окупації у місті було 2 лікарні, де працювало 26 лікарів. У 1940 році тут уже діяло 5 лікарень, які обслуговували 72 лікарі. ^
За 22 роки окупації не було збудовано жодної школи. 20 тис. дітей робітників та бідноти по могли навчатися. З відновленням Радянської влади тут відкрито багато шкіл, учительський інститут з російською та українською мовами навчання, який після відкриття в Ізмаїлі учительського інституту був реорганізований у педагогічне училище.
Дивиться також інші населені пункти цього району:
- Широке
- Стара Царичанка
- Семенівка
- Русько-Іванівка
- Приморське
- Монаші
- Миколаївка
- Маразліївка
- Крутоярівка
- Козацьке
- Карналіївка
- Затока
- Випасне
- Великомар’янівка
- Бритівка
- Андріївка
- Адамівка
- Шабо
- Старокозаче