Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Знову почався тривалий період господарського і культурного занепаду краю. В причорноморських степах кочували ногайці Єдисанської, Єдичкульської і Білгородської орд, які вели примітивне скотарське господарство, нападали на поселення землеробів, продавали в рабство захоплених у полон людей. Залишилося свідчення турецького мандрівника середини XVII століття, в якому район між Дністром і Дніпром описано як «суворі пустинні місця, що нагадують гнилу пустку». Проте і тоді тут існували, щоправда, невеликі острівці землеробства. В Нижньому Придністров’ї виникло кілька сіл з українським і молдавським населенням, круг них були городи, виноградники, тютюнові плантації. Поряд з містами-фортецями існували й інші поселення міського типу, як, наприклад, Хаджидер (нині Овідіополь).
В середині XVIII століття знову почалося залюднення Північно-Західного Причорномор’я, перетвореного турецько-татарськими загарбниками в напівпустелю. З України і Росії сюди, на вільні родючі землі, стали прибувати гнані нестерпним кріпосницьким гнітом численні селяни-втікачі. Саме вони, оселившись тут, винесли на своїх плечах весь тягар первісного освоєння необжитих степових просторів, які згодом стали «житницею Європи». Це був справжній трудовий подвиг народних мас.
Нова глава в історії краю відкрилась тоді, коли він спільними силами російського й українського народів був визволений від турецько-татарського іга. Після успішного завершення російсько-турецької війни 1787-1791 рр., в якій поряд з суворовськими воїнами брали активну участь колишні запорізькі козаки, що вступили до Чорноморського війська, султанська Туреччина примушена була підписати Ясський мирний договір, за яким Росія закріпила за собою споконвічні слов’янські землі між Південним Бугом і Дністром, у т. ч. більшу частину території сучасної Одеської області. Відтоді населення Північно-Західного Причорномор’я проходило значно інтенсивніше. Зростало населення і в іншій частині території нинішньої Одеської області – Буджацькому степу, особливо після того, як він разом з усією Бессарабією в 1813 році увійшов до складу Росії. Якщо на початку XIX століття на землях між Південним Бугом і Дністром та в Буджацькому степу проживало близько 30-40 тис. чоловік, то на початку другої половини того ж століття (1858 р.) тут налічувалось понад 700 тис. чоловік. Такого зростання населення за тих часів не було в жодній частині Росії. Цьому значно сприяли попит на внутрішньому і зовнішньому ринках на південноукраїнський хліб та інші сільськогосподарські продукти, швидкий розвиток причорноморських міст, що стали південними воротами держави, яка довго була відірвана від виходів на морські простори, - і насамперед Одеси.
Заснована в 1794 році на місці невеличкого селища Хаджибею, Одеса за кілька десятиліть виросла в одне з найбільших міст країни. В 1805 році вона стала центром новоутвореного Новоросійського генерал-губернаторства, яке охоплювало величезну територію. Одеський порт швидко став одним з головних вузлів зовнішньоторговельних зв’язків Росії з країнами Європи та Близького Сходу.
В місті розвивалась промисловість. Населення Одеси в 1852 році становило близько 100 тис. чоловік. У першій половині XIX століття почало відроджуватись життя й інших міст краю. Швидко заселявся Акерман (нині Білгород-Дністровський). В 1858 році питома вага міського населення у Новоросії становила 18,8 проц. – вдвоє більше, ніж по країні в цілому.
Але основою економічного життя краю було сільське господарство, яке швидко зростало за рахунок освоєння цілинних земель. Посівна площа степової частини України збільшилася протягом першої половини XIX століття більш ніж у сім разів, а збір зерна приблизно в десять разів. Значна частина цього хліба йшла за кордон.
Якщо в 1815 році з чорноморських портів було вивезено 563 тис. четвертей пшениці, то в 1847 році – вже понад 5 млн. четвертей; більша частина цього
Одеська область
Сторінка 3 з 54
області, розташована між гирлами Дунаю і Дністра) підпав на кілька десятиліть під владу Молдавського князівства. В кінці XV століття Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Туреччини. З цього часу Північне Причорномор’я фактично стало плацдармом для нападу турків на сусідні землі. В багатьох стратегічно важливих пунктах – Кілії, Білгороді, Качибеї та ін. – розмістились турецькі гарнізони. В середині XVIII століття знову почалося залюднення Північно-Західного Причорномор’я, перетвореного турецько-татарськими загарбниками в напівпустелю. З України і Росії сюди, на вільні родючі землі, стали прибувати гнані нестерпним кріпосницьким гнітом численні селяни-втікачі. Саме вони, оселившись тут, винесли на своїх плечах весь тягар первісного освоєння необжитих степових просторів, які згодом стали «житницею Європи». Це був справжній трудовий подвиг народних мас.
Нова глава в історії краю відкрилась тоді, коли він спільними силами російського й українського народів був визволений від турецько-татарського іга. Після успішного завершення російсько-турецької війни 1787-1791 рр., в якій поряд з суворовськими воїнами брали активну участь колишні запорізькі козаки, що вступили до Чорноморського війська, султанська Туреччина примушена була підписати Ясський мирний договір, за яким Росія закріпила за собою споконвічні слов’янські землі між Південним Бугом і Дністром, у т. ч. більшу частину території сучасної Одеської області. Відтоді населення Північно-Західного Причорномор’я проходило значно інтенсивніше. Зростало населення і в іншій частині території нинішньої Одеської області – Буджацькому степу, особливо після того, як він разом з усією Бессарабією в 1813 році увійшов до складу Росії. Якщо на початку XIX століття на землях між Південним Бугом і Дністром та в Буджацькому степу проживало близько 30-40 тис. чоловік, то на початку другої половини того ж століття (1858 р.) тут налічувалось понад 700 тис. чоловік. Такого зростання населення за тих часів не було в жодній частині Росії. Цьому значно сприяли попит на внутрішньому і зовнішньому ринках на південноукраїнський хліб та інші сільськогосподарські продукти, швидкий розвиток причорноморських міст, що стали південними воротами держави, яка довго була відірвана від виходів на морські простори, - і насамперед Одеси.
Заснована в 1794 році на місці невеличкого селища Хаджибею, Одеса за кілька десятиліть виросла в одне з найбільших міст країни. В 1805 році вона стала центром новоутвореного Новоросійського генерал-губернаторства, яке охоплювало величезну територію. Одеський порт швидко став одним з головних вузлів зовнішньоторговельних зв’язків Росії з країнами Європи та Близького Сходу.
В місті розвивалась промисловість. Населення Одеси в 1852 році становило близько 100 тис. чоловік. У першій половині XIX століття почало відроджуватись життя й інших міст краю. Швидко заселявся Акерман (нині Білгород-Дністровський). В 1858 році питома вага міського населення у Новоросії становила 18,8 проц. – вдвоє більше, ніж по країні в цілому.
Але основою економічного життя краю було сільське господарство, яке швидко зростало за рахунок освоєння цілинних земель. Посівна площа степової частини України збільшилася протягом першої половини XIX століття більш ніж у сім разів, а збір зерна приблизно в десять разів. Значна частина цього хліба йшла за кордон.
Якщо в 1815 році з чорноморських портів було вивезено 563 тис. четвертей пшениці, то в 1847 році – вже понад 5 млн. четвертей; більша частина цього