Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Проте в переважній своїй більшості землі ще залишались незайманими. Розвиток сільського господарства і всієї економіки Північного
Причорномор’я, для якого відкрились такі широкі можливості після включення краю до Російської держави, надзвичайно гальмували кріпосницькі відносини. Землі, відвойовані у турецько-татарських загарбників кров’ю російських і українських трудящих, царський уряд щедро роздавав титулованій знаті, генералам, офіцерам, купцям. У 40-х роках XIX століття в Херсонській губернії поміщицькі володіння становили понад 68 проц. загальної площі. Разом з величезними степовими просторами стали власністю дворян-поміщиків і вільні хлібороби, зокрема колишні козаки Запорізької Січі, яких вони «знайшли» в подарованих їм латифундіях. Ці хлібороби були покріпачені. Але їх було порівняно мало. Тому поміщики, які володіли маєтками і в інших районах країни, перевозили сюди своїх кріпаків, а деякі купували селян «на вивіз». Внаслідок цього в першій половині XIX століття частина території сучасної Одеської області мала багато сіл з кріпацьким населенням. І все ж кількість кріпаків тут, порівняно з іншими районами країни, була невеликою. Якщо в «корінних» губерніях Росії та України поміщицькі селяни становили 60-70 проц. усього населення, то в Херсонській – тільки 31 процент.
Але кріпосницький гніт і тут був дуже тяжким. Зростання попиту внутрішнього і зовнішнього ринків на хліб спонукало поміщиків збільшувати виробництво зерна, головним чином пшениці, на продаж, і вони цього добивались посиленням експлуатації закріпаченого населення. Щороку зменшувались розміри селянських наділів і розширювались площі поміщицьких посівів. У середині XIX століття в Новоросії селянське землекористування складало всього 14,3 проц. загальної площі поміщицьких земель. У той же час збільшувались розміри панщини. В середині XIX століття в Херсонській губернії під час польових робіт селян нерідко примушували відробляти панщину чотири-п’ять і навіть шість днів на тиждень. А коли поміщикам було вигідно, вони продавали «своїх» селян. В газеті «Колокол», яку О. І. Герцен видавав у Лондоні, у вересні 1858 року (№22) писалося про те, що поміщиця села Курпиновичів Тираспольського повіту Клопотовська, щоб збільшити свої доходи, продавала 15-25 річних дівчат.
Понад половину сільського населення Причорномор’я становили державні селяни, які користувались державними землями. В Новоросії державними ставали ті селяни, які під час ревізії займалися землеробством не на поміщицьких землях.
На території сучасної Одеської області найбільше їх було у при бузьких районах, а також у Буджацькому степу. Крім державного подушного податку, вони платили феодальний обробок у казну.
Державні селяни на півдні України були порівняно краще забезпечені землею, ніж у північних губерніях. Але в соціально-економічному відношенні вони не являли собою однорідну масу. Невідомий автор записки «О казенных крестьянах в Новороссийском крае» (1836) писав, що «багатії захоплюють найкращі та найближчі ділянки землі і тримають своїх бідних побратимів у цілковитому поневоленні…Бідняки зовсім позбавлені засобів для засівання власної землі, розведення власної худоби, вони не мають змоги навіть розпоряджатись часом для своїх польових робіт, будучи зобов’язаними займатись цим по боргових претензіях, переважно у багатих».
Існувала в тодішній Новоросії й така категорія селян, як десятинники. Це були особисто вільні хлібороби, здебільшого з міщанського стану, які за користування поміщицькою або державною землею платили регулярний податок – чинш. Певну частину землеробського населення в Буджацькому степу становили колишні козаки. До початку російсько-турецької війни 1806-1812 рр. на землях між Нижнім Дністром і пониззям Дунаю опинилися десятки тисяч українців і росіян: козаки, які покинули Задунайську Січ, козаки, що залишили Донське і Чорноморське військо, селяни-кріпаки, що втекли з різних районів України, некрасовці-потомки донських козаків-розкольників, які свого часу оселились на захоплених Туреччиною землях. На початку 1807 року, після того, як російські війська, форсувавши Дністер вступили на територію Бессарабії, царський уряд створив з місцевих
Одеська область
Сторінка 4 з 54
хліба йшла з Херсонської та Бессарабської губерній. Велику роль у сільському господарстві відігравало вівчарство.Проте в переважній своїй більшості землі ще залишались незайманими. Розвиток сільського господарства і всієї економіки Північного
Але кріпосницький гніт і тут був дуже тяжким. Зростання попиту внутрішнього і зовнішнього ринків на хліб спонукало поміщиків збільшувати виробництво зерна, головним чином пшениці, на продаж, і вони цього добивались посиленням експлуатації закріпаченого населення. Щороку зменшувались розміри селянських наділів і розширювались площі поміщицьких посівів. У середині XIX століття в Новоросії селянське землекористування складало всього 14,3 проц. загальної площі поміщицьких земель. У той же час збільшувались розміри панщини. В середині XIX століття в Херсонській губернії під час польових робіт селян нерідко примушували відробляти панщину чотири-п’ять і навіть шість днів на тиждень. А коли поміщикам було вигідно, вони продавали «своїх» селян. В газеті «Колокол», яку О. І. Герцен видавав у Лондоні, у вересні 1858 року (№22) писалося про те, що поміщиця села Курпиновичів Тираспольського повіту Клопотовська, щоб збільшити свої доходи, продавала 15-25 річних дівчат.
Понад половину сільського населення Причорномор’я становили державні селяни, які користувались державними землями. В Новоросії державними ставали ті селяни, які під час ревізії займалися землеробством не на поміщицьких землях.
На території сучасної Одеської області найбільше їх було у при бузьких районах, а також у Буджацькому степу. Крім державного подушного податку, вони платили феодальний обробок у казну.
Державні селяни на півдні України були порівняно краще забезпечені землею, ніж у північних губерніях. Але в соціально-економічному відношенні вони не являли собою однорідну масу. Невідомий автор записки «О казенных крестьянах в Новороссийском крае» (1836) писав, що «багатії захоплюють найкращі та найближчі ділянки землі і тримають своїх бідних побратимів у цілковитому поневоленні…Бідняки зовсім позбавлені засобів для засівання власної землі, розведення власної худоби, вони не мають змоги навіть розпоряджатись часом для своїх польових робіт, будучи зобов’язаними займатись цим по боргових претензіях, переважно у багатих».
Існувала в тодішній Новоросії й така категорія селян, як десятинники. Це були особисто вільні хлібороби, здебільшого з міщанського стану, які за користування поміщицькою або державною землею платили регулярний податок – чинш. Певну частину землеробського населення в Буджацькому степу становили колишні козаки. До початку російсько-турецької війни 1806-1812 рр. на землях між Нижнім Дністром і пониззям Дунаю опинилися десятки тисяч українців і росіян: козаки, які покинули Задунайську Січ, козаки, що залишили Донське і Чорноморське військо, селяни-кріпаки, що втекли з різних районів України, некрасовці-потомки донських козаків-розкольників, які свого часу оселились на захоплених Туреччиною землях. На початку 1807 року, після того, як російські війська, форсувавши Дністер вступили на територію Бессарабії, царський уряд створив з місцевих